---

Моя історія любові до себе

"У мене є кохана людина і хороша робота в ІТ. Що може бути не так? " – думала я в 20 років.

Все не так. Після півроку романтики ми з хлопцем почали сваритися щотижня. Я була надмірно вимоглива до себе і до нього. Вірила що це добре для нас обох. Але ці вимоги ніколи не виходило повністю задовольнити.

Комплексувала з приводу зовнішності – акне, неідеальної фігури, зайвого волосся. Порівнювала себе з усіма і частенько програвала. Завжди знаходився хтось кращий за мене.

На роботі хвилювалася перед кожним завданням, яке переді мною стояло, боялася помилитися чи здатися недостатньо компетентною. Одного разу, щоб встигнути здати проект вчасно я 3 місяці переробляла вечорами і на вихідних. Це не завжди потрібно було, але перфекціоніст в мені не терпів "недороблено і невчасно". Ті 3 місяці я майже не пам'ятаю. Життя як і цвітіння сакур в рідному Ужгороді пролетіли повз мене. Так я отримала гастрит, безсоння і переживання з будь-якого приводу. Тривога виснажила мене настільки, що стало складно читати книги чи навіть описи картин в галереях – прочитана інформація просто вислизала.

Вихідні та відпустки не допомагали, поверталася на роботу через сльози і біль. Відчувала себе неправильною – адже "всі працюють, а я чому не хочу?". Змінила компанію, щоб перевірити чи в компанії справа. Через півроку зрозуміла, що перспектива займатися неулюбленою справою наступні 40-50 років викликає у мене жах і боляче уявити, що проживу життя страждаючи. Так я пішла з ІТ.

Пішла в нікуди, було страшно і багато сумнівів. Ніхто в моєму оточенні так не робив – я ніби пливла проти течії. Кидати все і починати спочатку не вписувалося в мої тодішні критерії успіху. Але повертатися в ІТ, не спробувавши знайти своє, не хотілося.

Сварки з хлопцем нікуди не поділися і книги з психології не допомагали. Після 3-х років спільного життя ми звернулися до психолога. Ну як "ми", спочатку я думала що змінитися повинен він, адже "я ж усе роблю правильно, а він ні", значить проблема в ньому. Потім мені стало цікаво чим вони займаються з психологом і незабаром пішла і я. Виявилося що у мене тривожний розлад, а ще надмірна самокритика і завищені вимоги до себе та інших. Загалом мені було над чим попрацювати, так як піклуватися про себе я зовсім не вміла.

Працюючи з психологом, я почала усвідомлювати свою тривогу. Помітила що тікаю від негативних почуттів – без перестанку розмовляю, багато працюю, їм купу солодощів, купую те, що мені не потрібно, залипаю в серіалах і соцмережах.

Я стала більше піклуватися про себе. Завела щоденник, куди могла зливати все що крутилося в голові і розривало на частини. Звільняючись від вантажу думок, стала краще спати. Навчилася розпізнавати свої емоції і це стало першим кроком до розуміння моїх справжніх потреб, а не "успішного успіху" до якого я так старанно рухалася всі попередні роки. Ми з чоловіком визначили більш комфортні кордони для кожного і почалися просвіти – конфліктів могло не бути цілий місяць.

Моя тривога зменшилася, але мене все ще сильно мучили питання "Що мені робити в житті? Навіщо я тут? У чому сенс мого існування? Коли я вже знайду улюблену справу? ". Цими питаннями я діставала свого психолога майже кожну сесію, не знаю як вона це витримала.

"Дозволь собі нічого не робити" – говорила вона, "відповідь є всередині тебе".

Дозволила собі експериментувати – грала на фортепіано, але мені не вистачало посидючості щоб знову і знову репетирувати твори. Вручну робила підсвічники, міні-сади з рослин і карти бажань - мені подобалося щось створювати, але я не бачила це своєю професією, більше як хобі. Відвідувала спортзал і школу моделей - це була моя дитяча мрія, але через місяць зрозуміла що це не моє. Продавала корейську косметику – це дозволяло заробити грошей, але мені не дуже хотілося просто щось перепродавати. Так 9 місяців я шукала своє покликання.

Читала книги, це завжди було моїм ресурсом. Якось, читаючи працю Віктора Франкла "Людина в пошуках справжнього сенсу", згадала, що ще в школі хотіла стати психологом. Зрозуміла, що все ще хочу ним стати, що це дозволить мені поєднати і творчість, і заробіток, і можливість отримувати задоволення від роботи та приносити користь людям. Дозволивши собі втілити колишню мрію, все пішло як по маслу. Я знайшла університет в якому хотіла вчитися, там якраз починалися підготовчі курси для вступу. Я з радістю їздила кожного місяця в інше місто щоб вивчати улюблену справу. І через півроку вступила до улюбленого Українського католицького університету.

Разом з чоловіком ми переїхали до Львова щоб я могла вчитися. Роки навчання наповнені радістю і цікавістю до нових знань пролетіли як один. Я старанно працювала і в результаті отримала ступінь магістра психології та сертифікацію коуча з використанням технік когнітивно-поведінкової терапії.

На цьому я не зупинилася і вирішила продовжити навчання вже на психотерапевта. Так, з 2018 року почала вивчати символдраму. На навчання потрапила зовсім випадково – подруга загітувала. Але мені так сподобалося працювати з уявою і створювати метафори, які допомагають глибоко опрацьовувати себе, що я з радістю навчаюся символдрамі і досі. В рамках навчання я проходжу особисту терапію, адже завжди є куди розвиватися. Також часто використовую цей метод в роботі з клієнтами.

Маючи власний досвід парної психотерапії, я захотіла допомагати і іншим парам відновити близькість та взаєморозуміння у стосунках. Тому з 2019 року я навчаюся емоційно-сфокусованій терапії для пар – це науково-доведений і одночасно дуже м'який, теплий і дбайливий метод для роботи над зміцненням стосунків. Моє навчання пішло на користь і нашій парі – ми з чоловіком навчилися берегти наші стосунки і бути добрішими один до одного. І звичайно ж я використовую цей метод щоб допомагати парам, які до мене звертаються.

Зараз я набагато спокійніша, маю улюблену роботу і хороші відносини з собою, чоловіком, родичами та друзями. Тепер я надаю психологічну підтримку людям, які зіткнулися з тим самим болем що і я колись. Адже я знаю як це:

• критикувати себе через помилки та недоліки, вичавлювати з себе всі сили
• сваритися з партнером щотижня
• втратити сон
• хвилюватися так, що серце вискакує з грудей, тіло напружене як струна, а концентрація уваги страждає настільки що читаєш одну і ту ж сторінку книги по кілька разів і все одно нічого не запам'ятовуєш
• боятися критики і осуду інших
• робити щось з турботою про інших, але на шкоду собі, бо інакше "я не сподобаюсь і мене можуть покинути"
• працювати на роботі аж до вигорання
• шукати своє покликання і переїхати жити в інше місто

Тривога буде з нами завжди, вона нікуди не дінеться – це життєво важлива і потрібна емоція, з нею можна навчитися жити і рухатися далі.

Можливо навчитися розуміти себе та свої потреби, жити своїм життям і побудувати люблячі стосунки з собою та партнером.

Любов до себе – це процес індивідуальний для кожного – усе залежить від конкретної мети і мотивації працювати над собою. Навчившись давати любов собі, ми можемо ділитися нею з іншими.

Якщо ви прагнете любити і розвивати свою унікальну особистість, щоб подарувати світові те, що можете тільки ви – запрошую до спільної подорожі.

З любов’ю,

Олеся Бобруйко